Ми боремося за свої права та свободи завжди: попри кризи, пандемії і навіть, як показав час, війну.

Минулого року не було 8 березня. Рік тому на нашому календарі наближалася 300-та година 24 лютого. Рік тому кожна з нас робила все можливе, щоб зберегти життя: своє, дитини, близьких і рідних. Життя наших захисників і захисниць. Життя незнайомців, з якими опинилися в одному підвалі. Життя незнайомців, які сподіваються, що ти поцілиш у ворога.

Рік тому на нас напала країна, де насильство над жінками зведено в ранг традиційних цінностей. Країна, в якій людське життя коштує стільки ж, скільки і слово її президента ─ тобто нічого. Країна, яка й сама радше б не існувала ніколи.

І саме в цьому місці між нашими народами пролягає бездонна прірва. Адже ми боремося за свої права та свободи завжди: попри кризи, пандемії і навіть, як показав час, війну. Адже Україні важить кожне життя. І щодня ми робимо все, аби воно було ще й гідним.

Яка ще країна могла б у розпал війни ратифікувати Стамбульську конвенцію, щоб довести до ладу систему боротьби з домашнім насильством? Українки боролися за це 11 років, і це сталося.

Так, у нас попереду ще багато роботи. Ми маємо одночасно давати відсіч ворогу, відбудовувати зруйноване та розвивати державу. Але цей рік показав, що для українок немає нічого неможливого. Тому що, як сказала Мавка з «Лісової пісні»:

«Я в серці маю те,
що не вмирає.»